Марія Матіос: «Вінчати» мене з Фірташем – це повна фігня

08.10.2012 12:31

Мабуть, найбільш неочікуваною після оголошення партійного списку «Удару» була поява другим номером відомої української письменниці Марії Матіос, яка за своїми поглядами більше вписується до лав «Свободи». Ще не так давно вона не тільки не очікувала опинитись на такому почесному місці в політсилі, а й, взагалі, не збиралася брати участь у творенні політики, наводячи слова своєї покійної бабці, що «політика – це велика «курварія». Та все ж Матіос погодилася на пропозицію боксера-політика, вирішила «взяти в руки віник» та «замести в хаті».

Про те, як між нею та Віталієм Кличком пробігла «іскра», про можливість сумісництва політичної та письменницької діяльності, про значення руки Чечетова, а також про створення більшості із Об’єднаною опозицією та ідеальний список кандидатка розповіла в інтерв’ю «Главкому».

«Так опустити країну ще треба вміти»


Чому ви вирішили стати народним депутатом? Раніше ж ви не збирались іти у політику. Наводили навіть вислів вашої бабусі: «Політика – це велика «курварія».

Я просто не маю наміру жити в такій країні, в яку ми занурюємо своє життя останні два роки! Раніше мені здавалося, що ми хоч і повільно, але виборсуємося із заборон, страху, регламентації кожного свого кроку державою. А воно ж ні! Мені навіть у творчих снах не могло наснитися, як за такий короткий час можна було так розвернути країну в казарменний совок. Туди, де ти всього боїшся, де тебе повсякчас «сканують», якщо ти трохи не такий, як усі, якщо маєш осібну думку. Я не могла собі уявити, що так нахабно чи не половину країни можна взяти на різні «гачки». І шантажувати, залякувати, купувати, маніпулювати. Отак ось сунути бульдозером і не зважати ні на що – ні на збурену частину суспільства, ні на поки що легке «погладжування проти шерсті» світової спільноти, ні на здоровий глузд, ні навіть на елементарні закони самозбереження. Я вам скажу, що так опустити країну, як це зробили наші «державники» сьогоднішнього розливу, так густо розставити заборонні знаки по всьому полю людського життя, так корумпувати усі сфери життя – від пологового будинку до цвинтарної брами… Це ще треба вміти! У нас поза корупцією залишається хіба що єдиний процес – процес зачаття дітей, а вся решта життя – у павутинні цих потворних метастаз.

Ви вирішили, що в змозі «опущену» країну підняти?

Ну яка нормальна людина, із почуттям власної гідності, активна, небайдужа, відповідальна, та, що цікавиться і переймається не тільки своїм, і то не лише у себе на кухні, буде спокійно дивитися на все це, мовчати чи схлипувати в хусточку?! Не знаю…

Багато кому вдається відмежовуватися. Багато хто махнув на все рукою. Інші сказали собі: «Вони все одно зроблять так, як захочуть» – і пішли у своє підпілля: байдужість, смирення, інтернет, гостре мовчання. Отак і живемо – нарікаємо і не віримо. І більшість навіть не уявляє, як у цей самий час живе нормальний світ. Здавалося би, час новітніх технологій, будь ласка, дізнавайтеся, не миріться з цими неподобствами! Ага, якраз, коли половина України сидить навіть без УТ-1 і дротового радіо. Коли, боронь, Боже, на випадок чого немає як оголосити тривогу, окрім церковними хіба що дзвонами, якщо вони є.

Ось ви питаєте мене про мої мотивації піти в політику. Не буду розводитися про те, що письменників завжди «шляк трафляв», коли в державі непорядок. І Салтиков-Щедрін на посаді віце-губернатора чи в міністерстві внутрішніх справ дав такого чосу тодішнім державним порядкам, що донині і ми послуговуємось його «скальпелем». Не кажу про політичну діяльність Франка чи парламентаризм Стефаника. Я питаю про інше: а які були мотивації у тих, хто колись зі зброєю в руках захищав свою землю?

Думаєте, зараз настав час взяти в руки зброю?

Пафосно звучить. Але ми відучилися вживати такі «пафоси». Ми вже й не допускаємо, що такі поняття взагалі існують у природі. Ось тому й дурниці мелють ті, хто усе списують винятково на страх перед «заградотрядами» чи каральною системою Сталіна. Так само дурниці поширюють інші, які в людській самопожертві з іншого боку барикад – тих, хто роками живцем гнив у бункерах, – вбачають лише ідейний фанатизм. Ми викинули із вжитку такі поняття, як ідея, відповідальність, обов’язок, честь. Чому? Чому ми нав’язуємо нашим дітям, що ідею можна конвертувати тільки у гроші?

Я дедалі частіше думаю, що теперішня громадянська активність мого покоління, покоління п’ятдесятирічних «з хвостиком» – на тому чи іншому боці теперішніх українських барикад – це, мабуть, все-таки рудименти нашого виховання. Найзасвоюваніші, якщо можна так сказати, роки мого покоління припали на найглухіші радянські часи, маю на увазі 70-і, тобто роки мого шкільництва. Роки, коли брехали найбільше, найгучніше. Коли можна було не знати історії України, бо її просто не вивчали у школі, але без знання членів політбюро КПРС могли бути великі неприємності якщо не у тебе, то у твоїх вчителів чи батьків точно.

Поміж тим багато кому з мого покоління майже на генний рівень заклали такі поняття, як громадянський обов’язок, відповідальність за те, що відбувається довкола тебе, патріотизм, гідність, допитливість. Не знаю, як кого, але мене «на Западній» вчили люкс-учителі. Переважним чином з Полтавської, Миколаївської, Донецької, Київської областей. Так, була державна ідеологія, так, вона була однобока, брехлива, фальшива. Але минав час. Прищеплена моєму поколінню допитливість і глибокі знання «прорвали» тоді приховуване і брехливе. І це розмежувало моє покоління у час незалежності . Поки «допитливі» рвали горло на мітингах і у громадських організаціях, спритненькі комсомольчики розфасовували всенародне добро по кооперативах і фірмах. Хто у нас тепер найуспішніші банкіри, комерсанти? Колишній бойовий загін партії. Мої ж ровесники. Я їх образно називаю «тігіпками». А хто по інший бік? Ровесники реального Сергія Тігіпка. Андрій Курков, Оксана Забужко, Юрко Андрухович, Іван Малкович, Оксана Пахльовська. І також, до речі, успішні, хоча й не мільйонери. Але, перепрошую, дехто із мільйонерів охоче позбувся би частини своїх багатств за їхнє ім'я чи реноме, яке за жодні гроші не купиш.

І все таки – щодо ваших особистих мотивів, а не мотивів тих, хто загалом «по інший бік».

Ви процитували слова моєї бабці, яку в селі називали Соломоном, про політику. Вона казала: «Політика – то велике курвинство, велика курварія». Якщо у ці слова вкладати сьогоднішній зміст, то знаєте, я у тому фізичному віці, коли вже ніяка «курварія» не зашкодить. Але бабця вкладала у цей вислів інше. Дуже конкретне.

У червні 1940 року в буковинське село зайшло радянське військо. Відбувалося при- чи возз’єднання. На той час у нашому селі, яке входило до Румунської держави, функціонувало багато політичних партій: цараністи, кузисти, соціалісти, комуністи, була «Просвіта», «Січ», спортивні організації. Багато хто з нетерпінням чекав на «совітів»: ходили в таємні гуртки, вишивали і ткали жовто-сині прапори, розповсюджували прокламації. І ось – прийшли начебто свої! Тащук, Макушко (прізвища реальні, я їх так і в «Солодкій Дарусі» залишила), ще інші активні односельці вивісили на теперішньому сільському клубі прапори, з квітами і емоціями зустрічали представників Великої України. А за маленький час їх, радісних гуцулів, «замели» так, що досі ніхто не знає, де їхні кості. Потім переказували потайки, що одні потрапили в Садгору в концтабір, інших пристрелили без особливих розборок. Ось яку «курварію» мала на увазі моя бабця – зрадництво, невдячність, брехню в політиці.

Я вам наведу сьогоднішній приклад. До речі, почерпнутий зі сторінок «Главкому». У той час, коли Олесь Доній на початку 90-их відбував свій арешт за студентську «заваруху», поки він із Вячеславом Кириленком «грів» нирки на асфальті під час голодування за відставку уряду Масола, викладач наукового комунізму Дмитро Шлемко «підрихтовував» Івано-Франківську компартію. На сьогоднішній день і Доній, і Шлемко – союзники по парламентській коаліції. Але як прочитати теперішні передвиборні пасажі Шлемка про Донія… Ну, я вам скажу, тут уже ніякого втручання партії регіонів не треба. І це в патріотичній Коломиї! То як це називається? Не так, як казала моя бабця?!

Вважайте мене рудиментом, чи вважайте романтиком, упертюхом, не знаю… але справді настає час тобі самому втрутитися в перебіг подій. Бо дуже вже гидку країну замислили теперішні політики залишити у спадок наступним поколінням. І я думаю так: якщо ми можемо підправити бодай одну цеглину у цій неправильно змодельованій споруді, нам треба це робити. А довершать наші діти. Чи швидше ті, хто ще в материнській утробі. Просто молодшим треба допомогти. Хоча би власним прикладом.

Наскільки серйозними для рішення йти в депутати стали судові процеси та переслідування (ви ж навіть звертались з цього приводу до Генпрокурора) з боку силових структур?

Це вплинуло, але не стало вирішальним. Якщо після семи судових засідань і позитивного рішення суду на мою користь Адміністрація Президента зробила все можливе і неможливе, щоб рішення суду не було виконано, то тут я можу лише говорити про те, що в моїй країні жодна людина незалежно від її статусу і місця перебування не має жодних можливостей захистити себе і свої права. Я хочу докластися до того, щоб змінити цю систему. Але якби я була молодша і не так «приросла» до карпатських краєвидів, без яких мене покидає натхнення, і коли б мене не точив отой «черв’ячок» совісті, я була б у тих 50 відсотках громадян, що хочуть покинути цю безнадійну країну.

«Людська іскра між нами «пробігла»

А чому обрали для походу в Раду саме політичну силу Віталія Кличка?

Бо я люблю небагатослівних чоловіків. Люблю чоловіків дії. Тих, хто має волю до цієї дії. Я розумію, що традиція української політики – максимум слів і мінімум відповідальності за них. Ви зараз скажете, знов орієнтація на лідера, на особистість. А без особистості немає дії. Немає волі. І немає політика. Мене, як мабуть, кожного вже нудить від популістів і брехунів, від безвідповідальних. Суспільство отруєне брехнями і розгулом корупції. Ніхто не хоче казати людям правду в очі. Усі озираються: а що на це чи інше твердження скаже Схід України, а що на це скаже Захід України? І ніхто не хоче робити українську політику з думкою – а що на це скаже вся Україна?

І впевнені, що саме Кличко – альтернатива іншим нині діючим політикам?

Я вже давно ніким не захоплююся і не творю собі кумира. У мене мої кумири – мої батьки. Але у Кличкові я бачу паростки того, що він може стати отим політиком, який зцементує Україну. Хай важко і не вже, але зцементує, розширить оці ареали порозуміння між людьми різних регіонів. Ну, не може суспільство жити так, щоб воно постійно потребувало заспокійливого. Це ненормально.

Зараз багато хто присікуються до Кличка. Маю на увазі не мовознавців. Я про тих, хто несе, а власне, поки що не несе жодної відповідальності за нинішній стан суспільства. Так, Кличко не надто красномовний. Але у ньому є ота щирість, може, навіть деяка наївність, що подеколи до горла може підступити клубок розчулення, коли ти розумієш, що людина не лукавить. Ми ситі златоустами. А красномовним можна стати. Я пригадую 1998 рік, першу депутатську каденцію Юлії Тимошенко, її перший виступ у парламенті українською мовою. Підніміть цей аудіозапис, тоді прослухайте будь-який спіч Тимошенко трирічної давності, після того ввімкніть черговий виступ незрівнянного Миколи Яновича на засіданні уряду – і тоді легко зрозуміти, чому половина України мало не пісяє окропом від ораторського вміння Юлії Володимирівни. Якщо вольова людина ставить перед собою мету – вона досягає її.

Навчитись говорити – це не гарантія тому, що він буде в парламенті працювати «на Україну».

Кличкові дорікають, що він гостро не висловлюється на теми історії. Так ми вже маємо кинджальні інвективи Колісніченка, які доводять одних до істерії, а інші гейби готові вже набивати набої від такої риторики. Подивіться, якими варварськими методами такі політики шмагають суспільство. Ми ще, очевидно, не розуміємо, як наелектризували навіть просте побутове життя людей ці безсердечні діячі, яку небезпечну бацилу ненависті і неприйняття запустили між людей, яке насправді переймається далеко не історичними і не мовними проблемами. Нам цього мало? Тим часом Одесою гуляють листівки із фотографіями Кличка і Тягнибока заледве не в обнімку, з написами «Они нас будут вешать!». А на Івано-Франківщині – пік кампанії «Кличко проти УПА». А навіщо? Кличко каже тверезо: УПА – це наша історія, отож, політики, залишмо історію історикам і мистецтву. А тим, хто відстоював свою землю – усім, хто воював за неї! – даймо нормальний соціальний захист, даймо відведений їм Богом час дожити по-людськи і облишмо нарешті їх ділити на переможців і переможених.

Мене особисто важко запідозрити у невизначеній оцінці щодо минулого. Але і моя позиція не є такою однозначною, як багато хто із корнілових і їм подібних табачників хотів би мені приписати. Та коли я читаю оті підпільні листівочки про Кличка в питаннях історії, я би хотіла запитати наших усіх великих патріотів-дорікальників: а що ж ви, дорогі панове, двадцять років просиділи у Верховній Раді і навіть у найсприятливіші для цього часи, маю на увазі часи президентства Ющенка, жодного разу не спромоглися це питання хоча би внести до порядку денного парламенту? То чому ви так гаряче тепер допитуєте саме Кличка про те, чого самі не зробили? Тему визнання-невизнання воюючих сторін першим порушив Євген Марчук далекого 1999 року під час президентської кампанії, потім її на короткий час перехопив Кучма, б’ючись за електорат Західної України, а за тиждень до закінчення своїх президентських повноважень цю тему «запечатав» Ющенко. Зауважмо синхрон: усе перед виборами, а між виборами – глухо, як у танку.

Мені страшенно некомфортно жити в суціль конфронтаційному суспільстві. Конфронтація – це не те, що об'єднає людей. Люди насправді не такі агресивні, як деякі політики. І люди колись таки скажуть політикам: досить нас помпувати ненавистю і розбратом. Уміння знаходити компроміси, а токмо в такій напруженій до краю країні, якою зробили Україну її «правнуки погані», – оце і є оте політичне мистецтво, якого ми потребуємо саме тепер. Це не означає, що політики не мають бути твердими у принципових питаннях. Але політики не мають бути дурними, коли беруться розв’язувати справжні проблеми суспільства.

Перемовини з вами вів особисто Віталій Кличко?

Виключно Кличко. Знаєте, якась така людська іскра між нами «пробігла» ще під час нашого знайомства. Це було на презентації книжки Ліни Костенко та Івана Дзюби в «Мистецькому арсеналі». Я там мала слово, Віталій виступав. Потім я брала у нього автограф. Фотографувалися. Ще тоді сміялася, яка я маленька поруч із ним. На моїй сторінці на Фейсбук є те смішне фото. Потім ми спілкувалися із Ліною Василівною та іншими учасниками презентації у неформальній обстановці далеко за північ. Відчувалося, що Віталій хвилюється, бо у присутності Ліни Василівни навіть «найязикатіші» потрапляють під своєрідний гіпноз. А там були «усі із телевізора», як згодом сказав Кличко.

А вже у процесі перемовин ми з Кличком вели розмови на багато різних тем. І тих, які не мають жодного стосунку до політики. І ця велика (у прямому і переносному значенні) людина відкрилася мені по-іншому, ніж я знала його з телевізора. Віталій обеззброює будь-кого своєю посмішкою. Вона у нього не американська – щира. Якщо уже сміється – то сміється, але вже як дивиться у очі – то таки дивиться, як Чісорі перед боєм у Москві. Він цікавиться, любить і знає багато приказок і прислів’їв. І попри свою «великість» і прагматизм – він мрійник. Такий, знаєте, селекціонер, який би хотів стандарти нормального життя перенести на український ґрунт, точніше, запровадити їх тут. А що потрібно для нових стандартів життя? Політична воля і нові стандарти політики. В Україні все упирається в державну політичну волю, якої тут «не ночувало».

І я його в цьому розумію: людина, яка досягла вершин світової слави виключно власним горбом, ну, хай буде власними кулаками, яка втілила в життя свою дитячу мрію стати чемпіоном світу, людина, яка знає, якими темпами рухається світ і як світ живе, з допомогою суспільства хоче змінити образ своєї країни із негативного на позитивний. Чи це не варте нашої підтримки? Думаю, варте, принаймні хоча би задля того, щоб не опускати очі перед дітьми, чому таку розшарпану країну ми хочемо перекласти на їхні плечі.

«Ближчим часом залишиться тільки рука Чечетова у колі мільйонерів, кухарів, водіїв і масажистів»

Під час ваших перемовин чи розраховували ви на високий другий номер?

А про моє місце у списку ми не говорили. У мене жодних амбіцій щодо цього не було і немає.

Вам в Ударі принаймні, пояснили, чому саме вам зробили пропозицію бути другим номером?

Я Віталія Володимировича про це не питала. І я не чула, щоби хтось в Ударі когось ударив бодай би словами через мене. Мене там прийняли дуже тепло.

Не думаєте, що Марія Матіос – авторитет для багатьох українців – є просто оздобленням списку заради досягнення певних політичних цілей партії?

Коли після оприлюднення списків усіх партій пішла аналітика і «аналітика» з приводу участі у них людей «нетрадиційної», як для нинішнього парламенту, орієнтації, тобто митців, артистів, танцюристів і т.д., можна було чітко розмежувати три різні позиції цих коментаторів. Позицію тих, хто так само перейнятий ненормальністю нинішньої ситуації в країні, позицію ситих циніків і позицію нібито знавців якоїсь ексклюзивної інформації, ну, на кшталт того, що за мною стоїть Фірташ, най він здоровий буде, як і всі людські діти, казала моя бабця. Добре, що ніхто не здогадався, що саме літературні чорнороби Фірташа за його ж гроші пишуть мені книжки.

Так що хай на мене ніхто не ображається, бо я зараз ні на кого не натякаю, але підозри в оздобленні, думаю, природніше можуть виникати до тих, хто звик бути «фанерником» у суспільному житті. Мені важко приписати анемію в громадянській позиції. Соціально орієнтований письменник, а тут і до ворожки не треба ходити, щоб знати, що я належу до таких, не може бути нічиїм оздобленням, окрім тих, для кого він творить. Переді мною і за мною – завжди живі люди, багато людей, тих, хто складає народ. Хто мені може сказати, що Богдан Бенюк – цей пречудовий актор – не буде добрим політиком, коли його політична гарячість іде паралельно із акторською гарячістю вже багато років?

Чи можуть люди мистецтва змінити щось у житті країни? Ні, самі не можуть. Але вони завжди можуть давати переконливі імпульси в суспільство, і з парламенту у тому числі, щоб суспільству «розвиднювалося» більше й більше. І суспільство колись змусить своїх слуг – політиків – відповідати потребам суспільства. Люди інтелектуальної праці на цей раз можуть дуже добре провітрити парламент. Інакше ближчим часом там залишиться тільки рука Чечетова у колі мільйонерів, кухарів, водіїв і масажистів. Думаю, ніхто із цих, «нетрадиційників», хто йде сьогодні в політику, не має наміру сидіти там двадцять років. Але суспільно заангажовані митці не можуть мовчати тоді, коли мовчати несила.

Чи були до вас пропозиції від інших політичних сил приєднатися до їхніх лав?

Ніхто нічого не пропонував, бо ніхто зі мною не «перемовлявся». Я не дуже модна серед політиків «баришня», бо мені мама за язик трудодні не заробляла, кажуть у нашому селі. А ніхто ж не любить потрапляти під бритву слова. До мене доходили якісь чутки про нібито чиїсь наміри щось там пропонувати мені… Але швидше за все, це лише чутки.

А не було у вас, наприклад, ідеї приєднатись до Української платформи «Собор»? Її ж позиціонують як ту, що об’єднує культурних діячів.

Про «Собор» я дізналася з телевізора. Але благородні наміри «Собору», як кажуть, за три чисниці до смерті, ну, хай буде за три місяці до виборів, вважаю утопічними і такими, які «кусатимуть» демократичний електоральний пиріг. Мабуть, я помиляюся, але чомусь із «Собору» мені випливає Віктор Андрійович.

Тобто?

За нинішньої ситуації це дуже печально. Бо історична та людська драма Віктора Ющенка як політика і державного діяча – це драма шекспірівської глибини. І напевно, ще не так скоро знайдеться той український шекспір, який безстрашно пірне у глибину цієї драми, а може, й трагедії.

Справа в тому, що нинішня влада чудово розуміє, які глибинні процеси і трансформації українського суспільства пов’язані з іменем Ющенка. І владі наслідки цих трансформацій не те що невигідні – вони для неї смертельні. Влада розуміє: розбуджене 2004 роком суспільство на якийсь час просто причаїлося, але не змирилося з тим, що його так «кинули» і одні, і другі. Зараз влада намагається використати вражені амбіції Віктора Ющенка. Тому, на мою думку, вона й пішла на безпрецедентний крок – руками виборців допомогти викреслити еру Ющенка з української історії. Для цього використовуються дуже хитрі й підступні маніпуляції. Те, що саме напередодні парламентських виборів вродилося так багато проющенківських коаліцій і платформ – і є підтвердженням цього. У мене не виникає жодного сумніву у щирості людей, які хочуть докластися до повної реанімації Ющенка в політиці.

Те, що багато свідомих громадян, у тому числі дуже і дуже відомих, безсумнівно совісних і справжніх патріотів, беруть участь у політичних утвореннях і платформах, підтверджує лише одне: ці люди, як і все суспільство, хочуть відкритих, чесних правил гри на політичному полі. Але, очевидно, вони навіть не хочуть допустити думки про те, що саме їхніми, патріотичними, руками, влада має план остаточно «закопати» Ющенка як політика і державника і «вказати» йому місце на політичній мапі України. Як і українській ідеї. Попри всі претензії до Віктора Ющенка як політика, я думаю, що це несправедливо. Це дуже єзуїтський план приниження українства «диригентськими» руками влади. Я думаю, що чесні люди не повинні допомагати владі остаточно «витерти» об Ющенка ноги. Бо це буде витирання ніг об демократичну Україну.

Як прогнозуєте, в змозі будете продовжувати писати, перебуваючи в парламенті? Будете мати на це час?

Ця робота не залежить від простої фізичної спромоги чи особистого бажання. Це у Божих руках. І все буде, як Бог дасть. Свого часу я «замовкла» як письменник на шість років – і ніхто того особливо не помітив. Але після такого майже стефанівського мовчання народилася «Солодка Даруся». Добрі книжки не пишуться швидко. Але немає жодного значення, де вони і за яких умов пишуться.

Може, ви і засідання не плануєте пропускати. Як, взагалі, майбутній депутат може гарантувати, що буде регулярно ходити на засідання, голосувати своєю карткою, займатися законотворчістю?

Як? Просто. Якщо він живий і здоровий і в нього не є атрофована совість. Оце такі гарантії. Але я знаю також ініціативу багатьох «Ударівців» про те, що з’їзд Удару відкликатиме тих своїх депутатів, які порушуватимуть (свят! свят! свят!) публічну клятву, яку давав кожний під час затвердження списку. Я цю ініціативу також би підтримала.

Ви вже маєте в розробці законопроекти, які в перші дні у Раді подасте на розгляд? Чого саме вони будуть стосуватися?

Я ніколи не казала наперед про те, що я роблю чи яку книжку пишу. Але щодо майбутньої законотворчої діяльності я проговорилася в одному з інтерв’ю. Так, я працюю над концепцією політико-правових документів «Про політику національного примирення». Із використанням світового досвіду. І не тільки цей документ.

Певно ж ви в курсі, що в бюджеті на пільги депутатам закладені великі кошти. Ви будете користуватись цими пільгами? Квартиру візьмете?

Чесно кажучи, я не знаю, бо ніколи не цікавилася, якими додатковими пільгами користується Верховна Рада у порівнянні з держслужбовцями. За чинним законом держслужбовці ніяких особливих пільг не мають. Зарплата, дві матеріальні допомоги у розмірі окладу – на оздоровлення і вирішення соціально – побутових проблем за наявності у бюджеті коштів. У моєї родини є однокімнатна комунальна квартира.

«Немає ідеального списку ні в кого, крім Партії регіонів»

Ви були причетною до написання передвиборчої програми партії «Удар»? Як можете її оцінити? Вам не здається, що програми політичних сил, «Удару» в тому числі, мають занадто багато спільного. Чим програма «Удару», який позиціонує себе в якості «третьої сили», відрізняється?

Ні, я не мала жодного стосунку до якихось програмних партійних документів. А партійна ситуація в Україні така, що немає жодного значення, що декларують партії. Значення має тільки те, що вони роблять. Комуністи онде мають намір повернути країну народу. Щоправда, вони не мають жодного наміру пояснювати, навіщо вони її забирали і від кого конкретно її повертатимуть. А «Удар» позиціонує себе як сила, яка хоче запровадити нові стандарти в політиці, і насамперед відкритість.

На вашу думку, в Україні, взагалі, є справжня третя сила?

Я думаю, що Україні ні третя, ні п’ята, ні десята сила не потрібна. Україні потрібна одна сила – адекватна українським реаліям і ситуації. Сила, яка сповідувала би український інтерес без надриву та істерики, і послідовно відстоювала би його. І хай мене качка копне, але я передбачаю, що майже в кожній навіть теперішній політсилі є певна кількість політиків, які відповідають критеріям українського інтересу.

Я зараз читаю книжку Лариси Буракової «Чому Грузії вдалося». Дуже повчальна, без «телячого» захоплення книга. А вдалося тому, що у Грузії до влади за одну фактично ніч прийшли люди, які своїми подальшими діями підтвердили гасло «Так далі жити не можна». А я тут чую, що «ми їх зупинимо». Так би й пошмагала шовковим батіжком натхненників цього месиджу: не зупиняти їх, хлопці, треба, а звільняти від них країну.

Віталій Кличко нещодавно сказав, що сподівається на створення більшості у парламенті із Об’єднаною опозицією. Ви вірите в те, що це можливо?

Жодного сумніву. А з ким іще об’єднуватися, щоби творити владу, а не знову йти в опозицію?! І в Об’єднаній опозиції, і в «Ударі», і у «Свободі» хлопці, бачу, гарячі, амбітні, дехто подеколи егоцентричний. Можливо, легкою жіночою рукою чи материнським тоном доведеться урівноважувати гарячість, якщо така проявлятиметься. Але це добре, що вони гарячі, це означає, що вони небайдужі до того, що відбувається з Україною. Дехто дуже поспішає. Інший нетерпеливиться, як Чісора в Москві на рингу. Дехто не дуже добирає слова. Бачите, дуже часто у різних людей є одна мета, одна ціль – а засоби бачаться різні. У силу природного темпераменту, віку, життєвого досвіду. Бо один би діставав ліве вухо правою рукою, а інший навіщось форсував би Дніпро чи то убрід, чи то уплав. А я знаю, що скрізь треба ходити по-людськи. А якщо йдеться про ріки – то ходити треба по мостах, якщо це не воєнний час. Але їх треба спочатку навести, ті мости, щоб прийти без галасу і зайвої метушні. Так що все буде «окей» із союзниками по більшості. Ближчим часом пересвідчитеся.

Якщо є такі бажання співпрацювати, чому не можна було домовитися одразу по округам – це б дало більше шансів на перемогу опозиційним кандидатам?

Я не була свідком першопочаткових перемовин, але із відкритих джерел, як і ви, знаю, що з самого початку ішлося про якусь таку трохи нерівну любов. А потім… хто сказав, що в усіх округах висунуті беззаперечні авторитети від опозиції? Це шкідлива думка, що сам факт формальної належності до опозиційного крила є автоматичним пропуском до парламенту. Люди мають можливість роздивитися різних претендентів. А політики мають час роздивитися, чи пропоновані ними кандидатури є достатньо переконливими для людей. Я не бачу жодної трагедії. Час іще не втрачено. І ніколи не варто спішити, щоб людей смішити. Не я придумала. Зате я бачу провокації. І як вуха багатьох провокацій ростуть із влади, щоб спровокувати недовіру або конфлікт між опозиційними силами. Я думаю, що відповідальні політики в такому разі сідають за стіл переговорів і без забрал і дуль у кишенях домовляються. Але не з позицій ми старші, бо ми старші, а з позиції ми рівні. А підказкою тут має служити думка громади. Тільки її чесно треба виміряти.

Ви говорили, що готові покинути і політсилу, і політику, якщо «правила гри» не будуть співпадати із вашим світоглядом. Яка подія в парламенті могла б підштовхнути Вас до такого кроку?

Та чекайте, я ще туди не прийшла, а ви вже хочете, щоб я малювала шляхи відходу! Не заганяйте лоша! Знаю твердо одне – тільки відхід від заявлених принципових положень може стати причиною мого «розлучення» з політикою. Політика – це мистецтво компромісу, але не хрунівство.

Щодо принципових положень і партійного списку партії Удару, Тарас Стецьків в інтерв’ю «Главкому» сказав, що в нього є питання з 10-го по 30-й номер: «Щодо частини людей Кличка є підозри, що вони ставленики українських олігархів, а дехто може бути ставлениками олігархів з-за меж України». Чи немає у вас питань щодо ваших колег по списку?

Я не знаюся на політичних інтригах і олігархах, і я не є ні слідчим, ані прокурором і, чесно кажучи, не знаю, кого мав на увазі Стецьків з питаннями до десятого чи другого номера списку. У декого були «колупання» і щодо мене. І що з того? Я буду починати розказувати від «Марії-Терезії», як кажуть на Буковині, про те, що це повна, перепрошую, фігня – «вінчати» мене з Фірташем? Добре, що не з Моссадом.

А у мене, наприклад, також є питання: чому той же Тарас Стецьків опинився поза межами списків ОО? Нам уже не треба нормального парламентського довгожителя? Чи ми хочемо дійти до того, щоб ним став Петро Симоненко?

Думаю, немає ідеального списку ні в кого, крім Партії регіонів. Там усе ясно, як на вершині Говерли у сонячну днину без бінокля. А з Місяця досконалі люди у жоден список не впадуть. Не дуже то й рвуться в політику нові здібні для цього люди через багато яких причин. Страх за родину, за свою роботу, розчарування і т.і. Ось саме тому, напевно, й доводиться брати уже більш-менш відомих. А ці відомі – не завжди усім симпатичні, бо вони вже щось у своєму житті робили. І ще не вродився такий, який усім би догодив. Так що питання Стецьківа, з одного боку, філософське. А з іншого… Поживемо – побачимо.

Кличко сказав, що особисто відповідає за людей в партії. Це ризик для нього як політика? Адже майбутнього феномену «тушок» у рядах своєї політичної сили він теж виключити не може.

Знаєте, в українській політиці уже не тушки – а інкубатор бройлерів. І ніхто не може виключити нічого. Але є така, знаєте, категорія, як людська совість. Або її нема. А те, що Кличко бере на себе таку відповідальність – це, звичайно, величезний ризик. Але Кличко цим самим підтверджує і свою певну відвагу. І не боїться ризикувати. У нас багато сміливих на словах, а як до справи…

Яких змін, на вашу думку, потребує Україна?

Кардинальних. Тотальних. Хірургічних. Але про це ніхто не хоче говорити людям, бо майже кожен в умі обраховує вже наступні вибори. Все мусить бути змінено. А все – це три найголовніші системи країни: система політична, економічна, соціальна. Ці тотальні зміни не під силу нинішній владі попри всю її показову м’язистість. Кардинальні зміни повинна започаткувати вся нинішня опозиція, здобувши більшість у парламенті. Але повноту змін завершить покоління 25-35-річних. Тому приходу до державних важелів молодих людей так опираються політичні мастодонти, лементуючи, що політику мають робити професіонали. Це кажуть ті, що мають «чуть-чуть» освіти і багато-багато грошей. А стіну розіб’ють молоді і освічені – ті, хто не є обтяжений вантажами минулого. Це уже буде не моє покоління. Але моє покоління має допомогти своїм дітям цю гнилу стіну розбити.

Оригінал статті - за посиланням: http://glavcom.ua/articles/8296.html

Регіональні організації

Події та анонси

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
29 30 31 1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31 1
Новини